Зі своїх схованок вояки швидко розрядили рушниці у бік ворогів, а тоді відступили за підмогою, бо з самого вершечку стіни на додачу до рушничних пострілів, почали сипатися гарматні ядра. На чужинців ніхто з них вже не звертав уваги. Вони трохи відбігли та заховалися за великою кам’яною брилою.

– Арсене, – перекрикуючи гуркіт, заволав Назар, – ти можеш до ладу нам пояснити, що оце зараз відбувається?

Ігноруючи небезпеку Арсен випростався у весь свій немаленький зріст.

– Охоронці знову напали, але ми не здамося!

– Хлопче, я розумію, що ти гордий цією своєю Стіною…

Павло шарпнув Арсена за руку, щоб той пригнувся, бо саме зараз над ними з шипінням пролетіло чергове ядро, – але не треба так ризикувати!

– То пусте, – незважаючи на небезпеку, Арсен зберігав спокій, – якщо влучить, я швидко одужаю… Але ви праві, зараз мені це ні до чого, скоро велика битва і я дуже хочу в ній прийняти участь, а не хворіти.

– Тобто в тебе рани швидко заживають?

– Ага. Навіть якщо поранення дуже серйозне, тобто, смертельне, я, зазвичай, за пару днів завжди одужую…

– Це в тебе такі жарти? – образився Павло.

– Ні, не жарти – я правду кажу, – просто сказав Арсен.

– Отже, це означає, що вбити тебе не можна?

– Так…

Павло задумався.

– Ага, зрозумів. Тобто, другий раз тебе вбити не можна, бо ти вже мертвий?..

Арсен кивнув.

– Тут усі такі. Я відразу помітив, що ви не такі, як ми, але ніяк не міг второпати, у чому річ.

А потім дійшло – ви ж відкидаєте тіні! Тому ні з нашого боку, ні з іншого не заспокояться, поки вас не вб’ють…

– Принадна перспектива… – зауважив Назар.

– Ну ми ще на те подивимося, – Гриць уважно слідкував за тим, що відбувалося навкруги.

– Але навіщо ж ви граєтесь у війну, якщо виграти її в цих ваших умовах, практично неможливо? – спитав Павло.

– Ми не граємося. Це сенс життя…

– Дивно… – Назар намагався збагнути. – А може, це не сенс, може хтось вас примушує це робити?

– А навіщо про це думати? – Арсен повернувся до нього. – В мене є товариші, є вороги. Вороги будують стіну, ми її руйнуємо. Чого ще треба?

– Таким чином у вашому світі панує гармонія? – Назар не мав наміру іронізувати, але вийшло схожим на те.

– Можеш насміхатися, – відповів Арсен, – але так воно і є…

Гриць почухав потилицю.

– А що буде, як хтось з вас переможе?

Арсен знизав плечима.

– Такого ще не було ніколи з того часу, як я тут. Інколи нам вдається розвалити стіну, але на ранок вона завжди така ж сама. Іноді навіть вища, ніж буда до того.

– Спритні у вас сусіди…

– Хтозна, чи то вони, чи то ті, хто з’являється на вершині Гори…

– Та хто ж вони такі? Привиди, чи як?

– Я не знаю, як їх назвати. В найбільш гарячі моменти бійок, там, зверху, можна побачити такі собі напівпрозорі людські постаті. Я спочатку думав, що то примари, але хлопці сказали, що то ніякі не привиді, а справжнісінькі чорти, хоча насправді ніхто до ладу не знає, що то таке. Ми не раз намагалися зблизька подивитися на них, та як видираємося на самий верх, бачимо лише рівні краї гори і більше нікого і нічого…

Арсен визирнув з-за каменю і швидко плюхнувся на своє місце.

– Хлопці, треба відходити. Зараз тут буде гаряче. За мною!

Короткими перебіжками друзі побігли за Арсеном і скоро дісталися майже у тил руйначів.

А там усі були зайняті підготовкою до наступу і це було добре, бо на хлопців майже ніхто не звернув уваги.

Скоро поряд з ними стали стріляти гармати. Частина ядер попала у кам’яну стіну, залишивши по собі великі прогалини. Рядами вояків пронісся тріумфальний вигук, але виявилося, що радість їх була передчасною – у прогалину полізли вороги… З войовничим кличем руйначі пішли в атаку.

Перша шеренга зійшлася у рукопашному бою… Не встояла друга… А вороги все лізли і лізли у пролом… Хлопцям вже не було ніякої змоги розрізнити, де ті чи інші. Жорстока битва захлеснула усе навколо, простягаючи свої хижі пазурі все ближче і ближче до хлопців.

Вже багацько вояків відчули на собі її смертельне дихання – діставши нищівне поранення, багато хто з них тут же зникав, але на їхнє місце одразу ставали нові воїни. З фанатичною наполегливістю вони йшли у бій, незважаючи на втрати та поранених і просто переступали через них, не завдавши собі клопоту навіть перев’язати товаришам рани. Через деякий час, добряче намучившись, поранені теж зникали…

А бій все тривав. На чий бік схилиться перемога було визначити важко, бо з точки зору хлопців, логіки у цих воєнних діях геть не було.

Руйначі стали перегрупуватися. Неподалік заліг ар’єргард і якийсь кремезний вояка, уважніший за інших, помітив чужинців і заволав:

– Друзі, дивиться, в нас тут якісь дивні гості! Нумо, провчимо цих негідників!

– Зараз я все владнаю, – спокійно проказав Арсен і підвівся. – Хлопці, стійте! Це мої бранці! Я перший їх помітив!

– І що з того? Ти їх перший помітив, а ми першими вб’ємо! – хрипло відказали одразу кілька голосів.

Арсен замахав руками.

– Не треба! Вони не вороги!

– Ще одне слово і ми будемо вважати ворогом і тебе, Арсене! – вояки не мали наміру змінювати свої наміри.

– Та, ні, ні, який я ворог… – Арсен знов опустився на а землю.

Аж раптом повз пролетів снаряд та зі страшним шумом розірвався неподалік і їхнім супротивникам стало не до чужинців. Картеч зробила свою справу. Більшість з вояків було вбито на місті і вони пощезли, а вцілілим дуже сильно забило памороки.

Хлопцям повезло більше за ворогів – вони трохи оглухлі, але цілком залишилися при тямі. Але на тому везіння й закінчилось, бо їх одразу помітили інші руйначі.

Козаки стали спина до спини, блиснули на сонці шаблі.

– Якщо помирати, то гідно! – стиха проказав Гриць.

– Ні, Грицю, якщо помирати, то весело! Повеселимося наостанок, а там, будь, що буде! – у Павла на вустах заграла щира усмішка.

– Хлопці, до бою! – скомандував Назар. – Покажемо цим воякам, як ми вміємо воювати! А як переможемо, от тоді вже гідно повеселимося!

Перший напад відбито… Спочатку троє, потім ще четверо вояків зникли.

Ще двоє з нападників покотилися долу поранені.

І от вже суне на козаків одразу більш, як з десяток вояк.

– Хлопці, є ідея! – закричав Назар, відбиваючись одразу від трьох. – Треба дістатися до гармати!

– Якщо, треба, то треба, – відповів Гриць, розрубуючи майже навпіл одного за іншим.

– Зараз я покажу, хто тут головний, – Павло добрався до інших і вони невдовзі теж зникли.

– Єге-гей, – загорлав Назар до двох, що причаїлися за каменем, – нуж бо, стережіться!

Вояки кинулися врозтіч, а потім спробували зайти з боків. Марно. Помах шаблі і їх більше нема…

Несподівано біля гармати виник Арсен.

– Хлопці, на бога, не вбивайте більше наших!

– Тобто, їм нас можна, а нам – зась? – заволав Гриць.

Арсен винувато промовчав. Тут нагодився Назар. Тамуючи злість, він, як міг спокійно, проказав:

– Арсен, допоможи нам вибратися звідси і тоді ми не будемо вбивати ваших з тієї причини, що нас тут вже не буде, – він зі свистом змахнув шаблею. – Нам аби забратися звідси, а ви вже самі, як знаєте…

Арсен гарячково міркував. Чоло взялося зморшками, обличчя стало жорстким.

– Не знаю чому, але я вам допоможу… – Арсен замовк на хвильку і після короткої душевної боротьби нарешті проказав: – Я бачив, як наші хлопці свою гармату заряджали, але не встигли вистрілити… Ви не з цього світу і, можливо, вам під силу буде пробити Гору… і тоді ви вільні…

В Назара наче камінь з душі звалився.

– Дякую, друже! – він щиро потиснув Арсену руку. Той відповів міцним потиском і одразу якось заметушився.

– Мені треба вас покинути, бо якщо наші взнають…

Проте далеко відійти в нього не вийшло, бо супротивники з-за стіни наче оскаженіли. В рядах руйначів почалася паніка.

– Гриць, Павло, зараз спробуємо вибратися! – весело гукнув Назар хлопцям. – Розвертаємо гармату і цілимо прямо у кляту гору!

– Щось мені не віриться, що це якось допоможе, – засумнівався Павло.

– Має допомогти! – Гриць першим кинувся до величенької пушки та завзято взявся за колесо, за ним навалилися Павло та Назар.

Невдовзі жерло гармати дивилося у протилежний бік.

– Павло, підпалюй, – скомандував Назар.

Дідусь зробив паузу, аби перевести дихання і ту мить у кімнаті яскраво спалахнуло світло. І оповідач, і принишклі слухачі щосили закліпали очима.

– Нарешті, – проказала Настя, маючи на увазі електрику.

– Ну то як, пора розходитися? – запитав дідусь.

– Чому розходитись? – не зрозуміла онучка. – Твоя історія вже скінчилася?

– Не може такого бути! – слідом за сестрою зауважив Богдан. – Ми ж так і не взнали, що з ними усіма далі трапиться!

– Але ж в нас договір, – дідусь хитро примружився. – Вмикається світло – і ви одразу йдете по своїх кімнатах. Забули?

– Нічого такого я не казав, – заскиглив Богдан.

– Так. Ти не казав, а Настя казала. То якщо…

– Та коли то було… – дівчина знітилася, – я тоді не знала…

– От я ж недарма кажу, що жінки ніколи ні у чому не тямлять, – переможно промовив Богдан, за що сестричка тицьнула його у бік, але він, як справжній брутальний герой, зробив вигляд, що нічого не помітив. – Дідусю, кажи далі, цікаво же!

– Так, справді, кажи, – підтримала брата Настя.

Казка покотилася далі.

Гармата бахнула і шматка гори як не стало, ніби якийсь велетень ножем вирізав з гори великий нерівний шматок від верхівки до основи.

– Хлопці, це чортівня якась! – здивуванню Арсена не було меж. – Вам вдалося! А ми стільки разів у неї влучали з пушки, а їй хоч би що!

– Це тому, що ми тіні відкидаємо! – пожартував Павло.

– А це вірно! – Арсен замислився. Він уважно подивився на землю, туди де впали тіні від козаків. – Хлопці, це мені здається, чи насправді ваші тіні стали трохи закороткі?

– Не час визначати, – Павло не хотів засмучуватися. – Ми поспішаємо.

Назар подивився на Арсена.

– Друже, може ти з нами підеш? Чого тобі тут киснути? Знайдеш собі краще місце…

– Оце вже ні, – Арсен аж руками замахав. – Моє місце тут!

– Ну, як знаєш…

– Скажу по правді, десь в глибині душі я знаю, що можу звідси піти, коли захочу, та й усі з наших те знають, але… Може, тому і залишаємося… Кожний з нас думає, що ще буде час…

– Весело тут у вас…

– Ми не скаржимося, така випала доля…

– Сподіваюсь, ти задоволений жеребом… – не маючи більше що сказати, Назар поплескав Арсена по плечу. – Роби як знаєш, кожен вирішує свою долю сам…

Раптом вояка пополотнів.

– Друже, та не переймайся ти так… Якось воно владнається… – поспішив втішити його Гриць.

– Що владнається? – не зрозумів Арсен не відводячи погляду від чогось, що було позаду хлопців.

А там, темною навалою, військо охоронців перекочувалося через стіну і діставшись сторони супротивника збиралося купи та невпинно наближалося… Здається, що велика темна хмара зійшла на землю і поглинала усе на своєму шляху…

– Такого ще ніколи не було… – прошептав Арсен побілілими губами.

– Усе колись уперше… – недоречно бовкнув Гриць.

Павло тим часом прикинув відстань від них до війська, а потім до того місця Гори, яке було вщент розвалено гарматою.

– Хлопці, не хочу вас засмучувати, але ми не встигнемо дістатися…

– То будемо битися, – незворушно сказав Гриць.

– Звичайно битися, – вигукнув Назар, – в нас і пушка є! Нумо, заряджаємо, поки не пізно!

– Ага. Пушка це добре! – Павло швиденько заходився з запалом, а тоді зупинився. – Якщо нам усім судилося тут навіки залишитися, хто Юстинку врятує?

– Павло, що за розмови? – відмахнувся Назар. – Разом прийшли, разом і підемо. Хлопці, давайте, розвертаймо це одоробло!

Гриць спустив руки з колеса гармати.

– Назар, Павло діло каже! Ти повинен вийти звідси живим. Інакше навіщо ми усю цю кашу заварили?

– Грицю, в нас утрьох більше шансів… – не здавався Назар.

Гриць випростався.

– Так, добре.

Він витер спітнілого лоба.

– Друже, я не можу тобі наказати, бо військові звання у нас однакові, але, як старший за віком…

Назар посміхнувся.

– Не шкірся. Так, я старший, і пусте, що тільки на три роки. По праву старшого я наказую тобі, козак Назар, відчепитися зараз від цієї пушки та йти рятувати свою наречену. Бо ми лише тоді справжні воїни, коли нас вдома є кому чекати!

Наближаючись до Гори, Назар увесь час оглядався на хлопців. Він бачив, як вони з зусилям повернули гармату, аби прикрити його відхід, а тоді, не встигли вони її зарядити, як на них знов напали товариші Арсена. Де був на цей раз Арсен, Назар не визначив, проте побачив, як у його Павла та Гриця в руках знов блиснули шаблі…

Його душа тягнулась до друзів, але серце наказувало йти уперед. Ох, і нелегкий то був вибір…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *