…Воріт у Вирія багато, а шляхів, що до них ведуть – ще більше… – Малуша посміхнулась. – Так завжди моя мама казала…

– Малуша, а хто твоя мама? Теж чаклунка? – запитав Назар. – Я хотів про це довідатися, ще тоді, коли ми з хлопцями до Кам’яної Гори вирушали.

Дівчина зітхнула.

– Була чаклункою…

– Чому “була”? – вжахнулась Юстинка. – Невже батьки тебе покинули?

– Якби ж то так… – Малуша ще більше засмутилась. – Краще би вже покинули… тоді я могла би їх хоч знайти та глянути хоч здалеку… А так… Коли мені важко, я уявляю, що мої тато та мама поїхали кудись далеко і скоро мають повернутися… але ж ніколи не повертаються…

Юстинці стало дуже шкода дівчину.

– Вибач, ми не хотіли наражати тебе на смуток…

– Та усе гаразд… Я ніколи і нікому про це не розповідала… Може, якщо скажу, то легше стане…

Назар з Юстинкою принишкли.

Про Малушине дитинство

Моя мама була внучатою племінницею відомої чаклунки, принаймні так її усі називали нашу бабусю, що жила у далекому селі за лісом. Я теж там жила, коли ще маленькою була… – почала Малуша. – Отже, коли їй настав час передавати знання, саме моя мама виявилась єдиною людиною у нашій родині, яка мала до того здібності. Все в неї виходило гарно, вона швидко вчилася і іноді дещо в неї навіть краще виходило, ніж у наставниці. От, наприклад, вміння перетворюватися на лисицю – дівчина поглянула на Назара і посміхнулася, – це в мене від мами…

Назар теж відповів їх посмішкою і це не приховалось від Юстинки.

Проте, наука – наукою, але на той час вона, як і усі дівчата, почала заглядатися на парубків… І серед багатьох, хто прагнув бути її обранцем, виявився один такий, хто дуже припав до душі. Бабуся, коли взнала про це, дуже засмутилася і заборонила їм не те, що одружуватися, а навіть бачитись… бо завжди казала, що жінкам, які володіють магією не слід заводити родину. Мама її послухалась.

Молоді люди розлучилися і думали, що більше вже ніколи не зустрінуться… Мамини подружки казали, що той парубок, вже був подумував побратися з іншою…

Через деякий час бабусі не стало. Це було тяжким ударом для мами, бо вона завжди любила стару… Одного дня, коли мама зажурено збирала трави у лісі, вона раптом побачила його, свого коханого… і горе, що томило їй серце, не дозволило його уникнути, як багато разів до того… вона розплакалась у хлопця на плечі і він плакав разом з нею…

Відтоді вони стали часто бачитись, але кожного разу, коли зустрічалися, мама казала, що цей раз останній і він повинен про неї забути, бо накличе на себе лихо…

Тато завжди заспокоював її та казав, що в нього сил вистачить на двох, аби захистити і її, і себе…

Згодом вони побралися і в них народилася я… Вони були щасливі, жили тихим життям і все було, як слід: мама продовжувала бабусину науку – лікувала людей цілющими травами, батько працював у полі.

А одного разу до нас завітала одна дівчина. Та сама, яку батько колись покинув.

Дівчина виглядала дуже хворою і мама, як поважна знахарка, не могла відмовити їй у лікуванні. Вона почала її розпитувати за хворобу, але дівчина нічого не могла сказати до ладу. Аби приховати розгубленість вона підійшла до колиски та взяла мене на руки. Мама строго наказала покласти дитину до люльки. Дівчина, що до того часу вже стала схожа на розлючену відьму, кинула мене та стали кричати, що вб’є і мене, і маму… Мама стала перед нею, захищаючи своє дитя…

Зненацька ворожа рука з ножем застигла у повітрі, бо саме в цей час нагодився тато та вчасно зупинив відьму… Він намагався пояснити той дівчині, що все вже в минулому, але вона не розуміла слів та поривалася довести свою справу до кінця…

Тоді батько вивів її з хати. Їхні голоси стихли за дверима.

Мама заколисала мене та сіла дожидати батька. Не діждавши, вона вийшла на подвір’я… Там нікого не було. Відчуваючи недобре, вона пішла вулицею і ген біля рогу побачила, що її коханий, стікаючи кров’ю, лежить долу з ножем у спині… а відьми ніде не видно. Мама припала до нього, вмовляла не полишати її, хотіла кинутись по свої зілля, але було занадто пізно… він вже перестав дихати… Тоді мама страшно закричала. На крик посходитися сусіди і усі вони, як один, не мали сумніву, що то мама вбила свого чоловіка. В один момент усі її добрі справи були забуті. Маму очікувала неминуча смертна кара за те, чого вона не робила…

Сама не своя від горя, просила вона людей змилуватися. Розказала усе про ту страшну дівчину… благала привести її та розпитати…

По неї пішли, але як не шукали, знайти не могли… родичі сказали, що вона ще напередодні мала кудись поїхати… Отже ні у кого не було більше сумнівів…

Хтось запропонував її повішати… Інші закричали, що відьом треба палити разом з їхнім приплодом… Мама навколішки благала пощадити хоча би її дитя. Бо яка вона відьма? Вона ж їм завжди допомагала… лікувала їх та їхніх діточок… Відьма це та, яка вбила її коханого… Але її не слухали, ображали та сміялися в лице.

Мама мені розповідала, вона сама не знала як, але їй вдалося вимолити натовп дозволити хоча би віднести своє дитя до родичів. Люди розступилися.

Вона схопила мене та не озираючись дременула у ліс…  а тоді ще далі, у Вирій…

Про Малушине дитинство