По усім приписам військової науки навколо табору, де розташувалася на ночівлю яничарська ортабули виставлені вартові і, будячи ховрахів, раз у раз розносилися їхні гортанні перегукування.

Фарух, тільки-но заступивши на варту, одразу почав нервувати, бо, як і будь-який з яничарів, добре знав, що таке нічна козача вилазка. Ті зухвальці завжди нападають невеликими групами, по двоє чи троє та роблять велику шкоду і набагато численнішим загонам, ніж їхній. А сьогодні неспокій посилювався ще й від того, що у розташуванні перебував сам великий візир.

Відучора він встиг поспілкуватися з його охоронцями і ті казали, що нинішня велика війна, завдяки який усі вони опинилися у так далеко від дому, була не що інше, як ідея їх начальника і він хотів будь за що приймати участь в усіх битвах. Йому, простому вояку, було невтямки – навіщо воювати власноруч такому великому вельможі. А ще слуги вихвалялися, що напевне знають, як  султан по прикладу свого візира сам водить у бій своїх підданих… “Брешуть мабуть…” – подумалось Фаруху. “Де це бачене, щоб султан махав шаблею, замість того, щоб сидіти собі у килимовому шатрі… невже таке може бути? А втім, хто його знає…”

Він уявив, як б’ється пліч-о-пліч з самим султаном… та одразу відкинув цю думку, бо нічого гарного у тому не побачив – одна лише небезпека та морока… як от зараз… “Хай би ця ніч швидше проходила, а там вже стане трохи легше…” – він одразу  застидався власної слабкодухості і, ніби хтось міг почути його думки, поспішив виправдатися: “Та нічого такого я не мав на увазі, просто собі міркую…” Фарух пригадав неймовірну метушню, що була увесь день з приводу прибуття візира і знов малодушно забажав, щоб скоріше настав світанок – завтра до них мали приєднатися інші підрозділи яничарського корпусу і голова вже буде боліти в інших…

Може від тих думок, а може від скорого дощу, який обіцяли блискавиці на сході, на душі у Фаруха стало якось тривожно та незатишно. “Це мабуть таки задуха дається взнаки… так завжди буває перед зливою…” – переконував він сам себе і аби заспокоїтись, почав рахувати кроки. 
Десять… двадцять…п’ятдесят… сто… сто один, сто два… сто двадцять, сто двадцять п’ять… чи шість?.. чи взагалі, сто тридцять?.. Аллах його знає, як можна не збитися, коли навкруги так темно, що хоч в око стрель… але то пусте… вже мабуть треба подати голос. Зупинився. У голові, як настирлива муха, закрутилося, що ось саме такі ночі стають в нагоді тим клятим козачим загонам. Він ще повдивлявся та поприслухався, проте усе було ніби усе спокійно, хіба що до блискавок долучився ледь чутний грім, хоч надворі вже стояла середина вересня…

“Наче хлопчисько якийсь!” – Фарух пригрозив пальцем темряві, мовляв, мене не обдуриш, зробив ще кілька кроків і… оце зараз, що воно таке було? Чи то йому здалося, чи насправді якась тінь промайнула поряд? Він принишк. Нічого… Але ні… ось, знову, якийсь майже нечутний рух… Вихопив ятаган та рубанув наосліп. Гостре лезо зі свистом розсікло повітря… Хм, нічого… Проте гидке відчуття небезпеки не проходило. “Треба сповістити товаришів, нехай зайвий раз будуть насторожі…” – подумав Фарух і тільки-но  набрав у легені побільше повітря, як чиясь сильна рука закрила йому рота та різко відвела голову назад…

Останньою іскрою майнуло – коли ж він припустився помилки?.. але відповіді не було і він якось збайдужів до того… потім чомусь пригадав, як проходив військову муштру… ох і тяжко було спочатку!.. але він втягнувся і пішло на краще…  став вправним воякою… Думки сплуталися… Спогади про військо заступило літнє небо у сонячному серпанку та тополі, що тріпотіли від легенького вітерця… десь здалеку почувся голос матері, що кликав його, як колись у дитинстві: – Арсен, Арсенчику… і це був останній звук, що пролунав у його свідомості перед тим, як вона невідворотно згасла… 
У ту саму мить сильний вітер прокотився табором і душа Фаруха відлетіла услід за ним…

Переляканий Богдан затулив вуха руками і, схоже, готов був геть розплакатися. 
– Онучику, що сталося? – дідусь вже зрозумів, що трохи перебрав лишку. 
– Н-ні, нічого, нічого, я слухаю… – Богдан сміливо випростався та звузив очі, що були вже широко відкрилися від страху.

…А в той самий час, десь у таборі, великий візир роздратовано ворочався на жорсткому похідному ліжку та щиро проклинав безсоння, а разом з ним і свій почет, що хропів сьогодні якось надто голосно… 
Він чи не перший з усіх почув шалений шерех шквалу, що наближався і вже за хвильку той рушничним пострілом різко хлопнув запоною шовкового намету. Заіржали коні, спросоння загомоніли потривожені вояки, засипані пилом. А тоді раптом усе стихло.

Візир сів на ліжку, зітхнув, розуміючи, що поспати йому все одне не вдасться, неквапно запалив свічку. Він відкинувся на подушки та втупив свої карі, мов з коштовного темного скла, очі у блакитний шовк намету, роздивляючись химерні тіні, що звивалися по стелі, наче змії. 
Його тонкі брови чорними стрілами зійшлися над переніссям, коли він вкотре пригадав свою недавню розмову з молодим султаном…

Схилити юного Османа II до підписання контракту було за іграшки… Турченя мало відчайдушну вдачу, це неабияк допомогло справі, але молодість османського правителя насторожувала. Мабуть, треба було почекати… Проте… Проте яке, в біса, йому до того діло! Наразі його ім’я Охрілі Хюсейн-паша, він має титул великого візира і султан слухняно виконує його волю… Тож нехай все йде, як і має йти! Як і безліч разів до того…

Візир зверхньо посміхнувся. 
Султан платить, він виконує свої обіцянки і не питає зайвого… Це тільки людям завжди є діло до всього. А ще їм завжди треба усе негайно та зараз… втім, як і йому колись… 
Він добре пам’ятав розкішну ейфорію сп’яніння від власної величі, коли до його колишнього імені – Тиберій Клавдій Нерон долучилось звання Імператор… 
Дурники… в гонитві за примарами, вони не помічають, як витрачають на це усе своє життя… от і він і сам схаменувся лише тоді, коли все втратив… і життя, і кохання…

…Вправний, безстрашний полководець, другий римський імператор і після смерті не міг опиратися своєму військовому покликанню. У різні часи, під різними іменами, він з’являвся на землі, аби брати участь у війнах. Добував славу та лаври переможця… і віддавав їх тим, хто не міг без того жити, отримуючи за це гроші та коштовності. Можновладні людці, зазвичай, тішились з вигідної угоди, але потім, після смерті, мабуть, гірко жалкували про це, бо ще нікому не вдалося оминути рахунки, виставлені Дияволом… 
Треба віддати належне, були і ті, хто відмовлявся підписувати договір, але таких було вкрай мало… Більшість охоче лізла у петлю… і він їх не засуджував. У кожного своя доля. Але навряд чи ще комусь з них випаде жереб Тиберія Клавдія Нерона

У шатрі заблимала свічка…

– У твого чорта хоч світло блимає… – проказала Настя, – а в нас і того нема! Може, нам замість повербанка свічки пошукати? 
– Нинішнє життя геть не пристосоване до негараздів, – невизначено відповів дідусь і не став підтримувати ідею, яка могла звести нанівець усю його казку. Проте я трохи відхилився від теми, – перебив він сам себе, – бо у степу, біля табору турків почало щось відбуватися.

Богдан, що до того марно намагався уявити у їхній темній кімнаті дивні події, нашорошив вуха.

…Повз вже неживого вартового нечутно проминула тінь чужинця, а слідом за нею ще дві постаті… Оминаючи вози та сплячих людей, вони швидко пробралися усередину табору та причаїлися за якимось возом аби визначитися, як їм діяти далі.

Як на біду, в цей самий час, один з вцілілих від вітру смолоскипів, встромлених у воза, впав долу прямісінько на якогось турка. Той підскочив та голосно проказав лайку. Протер кулаками очі, та роздивися навколо, мовляв, якщо таке з ним утнули товариші, то буде їм біда… але яничари хропли, як і раніше.

Вояка позіхнув, вернув смолоскип на місце та заходився вкладатися. 
Постаті причаїлися. 
– Грицю, це ти зачепив смолоскип? – ледь чутно прошепотів голос у темряві. 
– Ні, Назар, то не я. Чому одразу на мене! 
– Та тихше ви, а то інші можуть теж очуняти, не тільки цей… – прошелестів ще один голос. 
І справді, йолдаш2, ніби нюхом відчувши недобре, знов підвівся, взяв до рук смолоскип та став сторожко вглядався у темряву, готовий у будь-яку мить підняти тривогу. 
– Не вспіють, Павле! – козак тінню вислизнув з темряви за спиною турка і примусив того розділити долю Фаруха… 
…Тонкий слух візира знов вловив якийсь рух назовні… і безпомилкове відчуття небезпеки примусило схопитися за зброю… Він легко зірвався на ноги та відкинув запону. Дзенькнув важкий меч, вивільняючись від багато інкрустованої шкіряної портупеї…

Tehlike!3 Ve saldırı!4 – заволав візир. 
За кличем командира пролунав гуркіт грому і яничари спросоння вирішили, що на табір напав щонайменше цілий ворожий загін із гарматами. Запанував безлад – хтось безтямно забігав туди-сюди, хтось гарячково намагався запалити смолоскипа… хтось похапцем заряджав зброю… А три постаті, що причаїлися за турецьким возом, мали спільну надію, що ця безладна метушня та галас можуть добряче їм прислужитися.

Уривок з першої глави. Нічна вилазка

– Оце хлопці, здається, ми вже й дісталися! – майже весело проказав Павло. – А як гарно нас зустрічають!

Тим часом візир мав намір сам дістатися до козаків, бо власні відчуття безпомилково підказували йому, у якому напрямку рухатись. 
– Та ми теж раді їх бачити, – стримано пробурчав Гриць, похмуро спостерігаючи за візиром. 
Він піднявся у весь зріст та витягнув шаблю і на її лезі тьмяним спалахом зловісно віддзеркалилася перша блискавка. 
Поряд стали Назар та Павло. 
– Ну, хлопці? Пішли? – наче якось буденно промовив Назар і перший кинувся уперед. 
Яничарів, які були ближче до них, відправити на зустріч з Аллахом, виявилося досить нескладно… а от далі усе повернулося на інше та з кожною миттю ставало гірше, бо турки вже встигли виправити свої помилки.


…Павло відбивався з усіх сил, але вони невпинно танули. Черговий напад ворога був схожий на кидок хижого звіра… не знаючи як, але хлопцю пощастило відхилитися, яничар промазав. Сила удару вояки була така велика, а місця для бою так мало… ворожа шабля підступно наткнулася на свого ж… Задоволено хмикнувши, Павло примружив око та знов зробив такий самий трюк… Безглуздість ситуації на якусь хвильку паралізувала тих, хто був поруч, але вже за мить турецькі пики були сповнені ще більшої люті. 
– Хлопці, відходьте! – десь з-за стіни ворогів щосили заволав Назар. 
Він краєм ока угледів широкі плечі Гриця, які ходили ходуном. Той зробив навколо себе своєрідне коло, потрапляючи у яке яничари, падали один за одним. Павло ще раз вдало ухилився та почав прорубувати собі дорогу до Гриця. 
– Грицько, що будемо робити? – Павло вже був поруч. 
– Вже нічого не поробиш! – роздратовано крикнув Гриць. 
– Тобто?.. – скрикнув Павло. Маючи багату уяву, він вже уявляв нестерпну картину їх спільної жахливої поразки. 
Гриць спантеличено зиркнув на друга, не розуміючи у чому справа, бо насправді йому пекло не від розпачу, а від того, що він був не прибив клятого турка, що зойкнув, ще до того, як той народився. 
– Павлухо, ми прорвемося, по-іншому і бути не може, а панікувати будемо потім, – крізь зуби процідив Гриць саме відбиваючи навалу одразу трьох. 
Павло трохи підбадьорився. 
– Та хай йому грець і справді! Прорвемося! 
– А я про що кажу! – ревнув Гриць. – Ось я вам! Розступіться, вражі пики! Назар, тримайся, ми йдемо! 
Чи то від його крику, чи ще чомусь, але серед білих повстяних ковпаків виникла невелика прогалина, щільна стіна яничар ніби трохи здригнулася і стало видно, як Назар відчайдушно б’ється із самим візиром…


1Орта – так називався загін яничар, чисельністю близько ста чоловік

2Йолдаш – рядовий яничар

3Tehlike – Небезпека!

4Ve saldırı! – В атаку!